1. Опрацюйте біографію Олени Теліги, законспектуйте основні відомості. Перегляньте відеоматеріал про письменницю.
Оле́на Іва́нівна Телі́га (Шовгенова або Шовгеніва, 1906 - 1942) — українська поетеса, публіцист, літературний
критик.
Народилась в Іллінському під Москвою в інтелігентній українсько-білоруській родині: батько Іван Опанасович Шовгенів — знаний
фахівець, гідротехнік-практик, мати — донька православного священика. Коли
дівчинці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.
3 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена навчається в Жіночій
гімназії Олександри Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською,
німецькою, французькою. Вивчає і такі дисципліни, як Закон Божий, російська
граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення. Проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років можна сказати, що
вчилася посередньо.
Батько, урядовець УНР, разом зі старшим сином у 1920 році опинилися в
еміграції в Чехословаччині.
Навесні 1922 року матері Олени разом з донькою та сином Сергієм вдається
вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися
в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської
академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» —
атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського
педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом
Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії
відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.
З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала в Польщі — ще з
1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та
нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре —
і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових
класів.
У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга познойомилася з Олегом Ольжичем
(Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де
тісно співпрацювала з ним у культурно-освітній референтурі.
Повернення до Києва.
У Києві організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт
харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова»
Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик
літератури і мистецтва «Літаври».
2. Прочитайте вірші Олени Теліги "Сучасникам" та "Радість". Зробіть аналіз однієї з поезій (на вибір).
Сучасникам
"Не треба слів! Хай буде тільки діло! Його роби — спокійний і суворий, Не плутай душу у горіння тіла, Сховай свій біль. Зломи раптовий порив".
Але для мене — у святім союзі: Душа і тіло, щастя з гострим болем. Мій біль бринить, зате коли сміюся, То сміх мій рветься джерелом на волю!
Не лічу слів. Даю без міри ніжність. А може в цьому й є моя сміливість: Палити серце в хуртовині сніжній, Купати душу у холодній зливі.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив, Та там, де треба, — я тверда й сувора. О, краю мій, моїх ясних привітів Не діставав від мене жодний ворог.
КОМЕНТАР. Лірична героїня вірша О.
Теліги – сувора й спокійна, зі стоїчним характером. Вона живе повнокровним
життям, у якому переплелися радість і горе, сміх і біль. Вона щедра, і що
віддає – не міряє. Її серце загартоване в «хуртовині сніжній», «у холодній
зливі», вона поважає більше діло, ніж слово – тверде, безкомпромісне, вірне,
незрадливе.
Радість
Ой, не знаю, що то за причина — Переходжу обережно вулицю, І весь час до мене радість тулиться, Як безжурний вітрогон-xлопчина.
До міського руху ми не звикли, А хлопчина рветься, як метелиця, Ніби поле перед нами стелиться, Ніби зникли авта й мотоцикли.
І сама я на ногах не встою, Пролітаю між людьми похмурими, Козачка вдаряю попід мурами — Бо хлопчина не дає спокою!
КОМЕНТАР. Лірична героїня поезії
сповнена життєвого оптимізму, радості життя. У ній ніби живе
«вітрогон-хлопчина», що не встоїть на місці, не дає зупинитися. Він не зважає
на жвавий міський рух, йому потрібні простір, широке поле для діяльності. Тому
не йде, а пролітає, і «похмурі люди» тільки підкреслюють радість, щастя
героїні, її прагнення до дії.
ДЗ. Підготувати повідомлення про творчу спадщину Олени Теліги
Павло Тичина — один з найвидатніших українських
поетів XX ст., давно визнаний класик новітньої української літератури. Навколо
його імені і досі не вщухають суперечки. Дехто схильний навіть обвинувачувати
П. Тичину мало не в оспівуванні «сталінізму». Не бажаючи бачити ні виняткової
складності історичних обставин, ні особистісної духовної трагедії великого
поета.
Народився Павло Григорович Тичина 27 (за іншими
свідченнями — 23) (15 за ст. стилем) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького
повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської
області). Походив зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним
переказом, був полковником у Богдана Хмельницького).
Батько майбутнього поета, Григорій Тимофійович
Тичина, був сільським дяком і одночасно — вчителем «школи грамоти» (те, що батько був дяком, означало не тільки серйозне релігійне виховання в
родині, але й — насамперед! — виховання музичне).
Усі діти в родині мали від природи унікальний слух,
були дуже голосистими, співучими. Батько любив вихвалятися перед гостями своїм
домашнім хором, та репетиції проводив дуже оригінально. Як тільки приходив
додому напідпитку, то навіть серед ночі будив дітей і заставляв співати пісню
«Тече річка невеличка». А сам диригував. З семи років кожен із синів уже
допомагав батькові в церкві, співав у церковному хорі.
Про навчання грамоти поет згадував: «У нашій хаті в
першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев’яною
підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по 10 або ж по 12
учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав
то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився
читати».
Мати, Марія Василівна Тичина (уроджена Савицька), походила також із родини священослужителів і була на 11 років
молодша від чоловіка.
Сім’я була багатодітна. Марія Василівна народила
тринадцятеро дітей, з яких живими залишилися дев’ятеро — чотири брати і п’ятеро
сестер письменника. (Єфросинія (Проня, 1881-1949), Поліна (1884-1925), Оксана
(1893-?), Олександра (Олеся, 1899-1931) і Наталія (1902-1922); Михайло
(1885-1920), Іван (1888-1969), Євген (1895-1955) та Костянтин (помер дитиною).
Найвідомішим із братів був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові).
Павло Григорович був сьомою дитиною.
Як зазначає у критично-біографічному нарисі про
поета літературознавець Леонід Новиченко, «суворість зашарпаного злиднями
батька, нерідкі спалахи його гніву (що не завадило, однак, синові зберегти про
нього пам’ять як про справедливу й гарну у своїй основі людину) пом’якшувалися
сердечною і розумною добротою». Марії Василівни, яка була ніжною і люблячою
жінкою, але затурканою нуждою та горем. Батькової платні ледве вистачало, щоб
не старцювати. Жили впроголодь, зате гарно співали. Хлопчик ріс дуже
допитливим, змалку тягнувся до книг, до малювання.
На його обдарування звернула увагу вчителька
Пісківської земської школи Серафима Миколаївна Морачевська, вдячність до якої
поет зберігав до останніх днів життя, бо саме вона порадила батькам вчити
Павлуся далі.
Першим навчальним закладом була бурса в Чернігові
(1900-1907). 9-річний Тичина успішно пройшовши проби голосу, став співаком
архієрейського хору при Троїцькому монастирі. Одночасно він навчався в
Чернігівському духовному училищі. Фактичною платою за це навчання були співи
малого Павла в монастирському хорі. Малих співаків сяк-так годували, одягали і
давали їм притулок, а вони за це відробляли своїм талантом — співали під час
церковних відправ у монастирі, на похоронах багачів. Регент хору виділяв Павла
з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотній грамоті новачків.
Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в
Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот
свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку.
Саме на роки навчання в бурсі припадають перші
літературні спроби Тичини. Починає писати він під впливом Олександра Олеся та
Миколи Вороного. Перший відомий вірш Тичини «Синє небо закрилося…». Датований
1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про нього:
«Подивишся — аж смішно».
У червні 1906 року помер батько Павла Тичини.
Хлопець пише вірш «Під моїм вікном», який був присвячений батькові, почуттям,
які охопили дітей після його загибелі. Небагату родину небіжчика Григорія
Тичини — бідного дяка з села Піски — тепер і поготів обсіли злидні:
А як батько вмер —
Мов прийшла зима:
Жити стало гірше, тяжче —
Хліба й то нема.
У 1907 році Павло Тичина закінчив училище. Після
цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту — у семінарії. Тож у
1907-1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У стінах
семінарії завдяки високому рівню викладання Тичина починає формуватися як поет,
художник, музикант. Перший відомий нині вірш Павла Тичини — «Блакить мою душу
обвіяла» — з’являється десь року 1907. Останнім рядком його «Добридень тобі,
Україно моя!» 16-річний поет ніби оголошує свою появу на теренах національної
культури. Серце його, залюблене в красу рідної природи, вслухається в музику
всесвіту, пломеніє любов’ю до людей. У старших класах П.Тичина пройшов
ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука, який увів юнака в
коло чернігівської інтелігенції.
Семінарські вчителі музики і співів бачили в
молодому Тичині музиканта — виконавця або диригента. На той час він володів
кількома музичними інструментами, але улюбленим був кларнет, на якому він грав
у духовому оркестрі. У семінарії П. Г. Тичина потоваришував з Григорієм
Верьовкою (майбутнім фольклористом і композитором, фундатором і керівником
Українського народного хору, який носить тепер його ім’я). Дружба ця тривала
довгі роки. Г. Верьовка написав декілька романсів і пісень на тексти свого
друга. Тичина не став ані художником, ані музикантом, хоча певний час у
Чернігові керував семінарським хором, а пізніше, живучи в Києві, — кількома
хорами. У колі близьких грав на бандурі, на роялі. Пізніше редагував
багатотомне зібрання творів українського композитора К. Стеценка. Прекрасно знаючи
музику, писав про музикантів і композиторів, перекладав лібрето опер (О.
Бородіна «Князь Ігор». Р. Вагнера «Лоенгрін». А. Пароняна (Східний дантист». В.
Крилова «Син мандарина». та ін.).
Товаришем Тичини в семінарії був також і Василь
Елланський — майбутній поет Василь Еллан-Блакитний.
Значний вплив на формування Тичини-поета мало його
знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував
з 1911 року. Там у присутності інших поетів-початківців Тичина прочитав вірш
«Розкажи, розкажи мені, поле», чим до сліз зворушив самого Коцюбинського, який
радісно сповістив присутнім: «Поет між нами». Така реакція відомого письменника
для Павла Тичина була несподівана, але вплинула позитивно: «Це мене піднесло,
обнадіяло, надало багато сил нових і заохотило до роботи над собою». За порадою
Коцюбинського, Тичина надсилає кілька своїх віршів до редакції журналу
«Літературно-науковий вісник». У 1912 році з’являється перша публікація — вірш
«Ви знаєте, як липа шелестить» у київському журналі «Українська хата». Та не
лише поезія вабила семінариста, Павло грав на гобої та кларнеті, вчився
малювати. Спеціалісти вважають досить вправними його автопортрет, акварелі,
пейзажі, малюнки олівцем. Радили вступати до Петербурзької академії мистецтв.
За допомогою Коцюбинського Павло надсилає в київську газету «Рада» нотатки про
семінарське життя.
Сердечні стосунки зі старшим письменником Тичина
підтримував аж до його смерті.
Тичині довелося співати жалібні пісні під час
поховання М. Коцюбинського, якого ховали напередодні останнього Тичининого
іспиту. Незважаючи на заборону поліції та ректора з’являтися на цьому похороні,
Тичина не лише прийшов, але й керував зведеним хором, що можна було розцінювати
як причетність до політичної акції. Але Павло таки закінчив семінарію, переїхав
до Києва і вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту.
У духовну академію не збирався вступати. Але вищої освіти він так і не здобув.
1913 року Тичина опублікував три оповідання —
«Спокуса» (в газеті «Рада» від 17 жовтня), «Богословіє» (в газеті «Рада» від 6 листопада) та «На ріках вавілонських» (у №3 журналу «Світло», які
стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю.
Коли розпочалася Перша світова війна, Київський
комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти
зимові заліки 1915 року, мав добиратися на Волгу. Ця «подорож» закінчилася серйозним захворюванням — переродження серця. Поет Володимир
Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку (нині селище
міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів
Наталю — своє перше кохання. їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій
«Зоставайся, ніч настала…». Але закоханим не судилося бути разом: дівчина
померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла За- гребельного «Кларнети
ніжності».
Навчаючись у Київському комерційному інституті,
майбутній відомий поет одночасно працював на різних дрібних посадах — у
конторах та редакціях газет і журналів, в українському театрі М. Садовського
(помічником хормейстера). На цей час припало його ознайомлення з новітнім
українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його
представниками.
Проголошення УНР Тичина сприйняв як найбільшу подію
у своєму житті. Він відгукнувся на неї «Золотим гомоном» та іншими творами.
Але час УНР виявився коротким. Для Тичини це була трагедія, перший серйозний
удар у саме серце.
У грудні 1919 року в Києві встановилася радянська
влада. На перших порах Тичина сподівався, що більшовики виконають обіцянки,
приведуть до земного раю. Але побачив, що помилявся. Щоб вижити, він вирішив
пристосуватися, служити партії, а при цьому зберегти гідність, талант. Саме
тому Тичина, автор віршів «На Аскольдовій могилі», «Хто ж це так із тебе
насміятись смів», збірки «Замість сонетів і октав» погоджується стати членом
журі конкурсу на текст революційного гімну. Письменник працює в журналі
«Мистецтво» у державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною
в Київському театрі ім.Т.Г.Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко,
засновує Українську музичну школу.
1920 року Павло Григорович подорожував із капелою
К. Стеценка «Думка» правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року
організував хор (з 1921 р. — капела-студія імені М. Леонтовича), з яким
виступав до 1923 року.
У 1923 р. П. Г. Тичина переїздить до Харкова,
тодішньої столиці УРСР. Входить до заснованої у 1923 р. Спілки пролетарських
письменників України «Гарт». 1926 року взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ
(Вільної Академії пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим, куди
увійшли й колишні члени «Гарту». У Харкові він працює в журналі «Червоний
шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і
тюркськими мовами, стає діячем заснованої в українській столиці Асоціації
сходознавства. Тичина багато уваги приділяв вивченню іноземних мов, знав їх
понад п’ятнадцять. Формально позапартійного тоді письменника його обирають
членом Харківської міськради.
У 1923 році митець вперше віч-на-віч стикається з
системою. Він дізнається, що заарештовано його брата священика, який вирішив
організувати незалежну від Московської Українську Автокефальну Православну
Церкву. Євгена Тичину за намагання поширювати слово Христове українською мовою
звинуватили в «українізації церкви і підриві радянської влади». Тичині вдалося
забрати брата з в’язниці під розписку.
Саме в Харкові письменник видав останню художньо
цінну свою книжку «Вітер з України». У 1923 році Тичина написав поему
«Прометей», у якій одним із перших у світовій літературі торкнувся теми
тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дало поетові змогу
створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства.
1927 р. він посилає М. Горькому на Капрі книжку
своїх віршів і одержує від нього ласкавого листа, з якого дізнався, що Горький
знає українського поета дуже давно, ще з розповідей М. Коцюбинського.
У цьому ж році Тичину за приналежність до ВАПЛІТЕ,
яка під проводом М. Хвильового намагалася протистояти великодержавному
шовінізмові ЦК ВКП (б), та за твір «Чистила мати картоплю» гостро критикували,
звинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення,
він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав: «…
для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не
вичитаного, ні!), що, може, вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).
У 1931 році вийшла збірка Тичини «Чернігів», яка
свідчила про те, що митець ось-ось зламається. Відчувалося також, що її автор
боїться за своє життя і готовий служити партії. В Україні відбувалися репресії,
гинули невинні люди, серед яких і близькі друзі поета, а він оспівував систему,
не ставав на захист жертв, а «оптимістично» проголошував:
Не заспокоїмось ми доти, аж поки з поля весь бур’ян
не вирвемо.
А вирвем грізно.
Вірш поета «Партія веде», надрукований у газеті
«Правда» (21.11.1933) та однойменна збірка (1934) стали символом упокорення
української літератури сталінізмові.
Все, що писав Тичина після одіозного «Партія веде» поезією назвати не можна. Деякі його вірші нагадували пародії:
На вгороді баба, а в повітрі флот;
Хай живе радянська влада! От!
Писані на замовлення твори вражають примітивізмом,
бездарністю. Якщо зарубіжна критика до збірки «Чернігів» вважала Тичину одним
із найталановитіших поетів, то написане на замовлення партії спричинилося до
того, що Євген Маланюк назвав «Чернігів» психопатологічною збіркою
автопародій, а Олександр Олесь відгукнувся цілим віршем-докором:
І ти продався їм, Тичино,
І ти пішов до москаля?
О, бідна мати Україно,
В журбі головонька твоя,
В кривавім морі по коліна
Стоїть без сорому в очах
Поет колишній наш, Тичина,
І прославляє смерть і жах.
Прилюдно б’є катам поклони,
Катів оспівує в піснях,
А з-під землі ідуть прокльони
Борців, розп’ятих на хрестах.
Іудо, ти шляхетний, жиде, —
Пішов, повісивсь в самоті.
Павло Тичина, цей не піде —
Він сам розіпне на хресті.
У цих рядах була страшна правда. Коли радянська
влада в «чорний список» внесла Юрія Коцюбинського, сина письменника, який увів
Тичину в літературу, то Павло Тичина був одним із тих, хто перший підписався
під відозвою, у якій вимагали розстрілу для меншого Коцюбинського.
Українські літературні критики за кордоном писали:
«Комунізм — жахлива система. Поета Павла Тичину, Україні Богом даного,
золотокларнетного, Москва спотворила, перемучила й перетворила на радянського
віршороба». «Тичина — геніальний поет з душею страхополоха».
В умовах тотального антиукраїнського терору,
розстрілу одних і самогубства інших письменників щирий революційно-патріотичний
пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напівщирості й
напіввимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища
пристосовництва й одвертого прислужництва режимові). У творчості Тичини, митця
глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких
психологічних зламів і криз. Як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна в
українській літературі, «.. феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме
про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що
заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль… Він обрізав усякі
живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг
тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і
менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але
Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати політичні функції. У
страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других —
зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара
славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом».
1934 року П. Тичина переїздить з Харкова до нової
столиці України — Києва й поселяється в будинку письменників Роліт. Одна за
одною виходять його збірки «Чуття єдиної родини", «Пісня молодості» (1938),
«Сталь і ніжність» (1941). Поезії, які в них були вміщені, засвідчили, що
місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній
мірі сприйнятій і П. Тичиною, зводилась до трьох понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись».
Тичиною маніпулювали й за кордоном. У 1935 році у
складі делегації радянських письменників він репрезентував Україну на
міжнародному конгресі захисту культури в Парижі. Іноземні журналісти хотіли
взяти в нього інтерв’ю, але Тичина не сказав жодного слова, через що західна
преса охрестила його глухонімим.
Коли в страшних 1937-1939 роках репресії в СРСР
набули кульмінації, заарештували брата Тичини Івана. Безпартійний поет-академік використав усі зв’язки, щоб врятувати рідну людину. Але десятки
інших він був не в змозі врятувати. Коли репресія торкнулися науковців
Інституту літератури імені Тараса Шевченка, Тичина не витримав і подав заяву з
проханням звільнити його з посади директора.
У роки Другої світової війни П. Тичина під час
евакуації перебував в Уфі, багато писав.
У його збірках цього періоду «Ми йдемо на бій»(1941), «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942), «День
настане» (1943) переважає патріотично-оборонна тематика, художні і
публіцистичні твори засвідчують певне духовне відродження поетичного таланту
митця.
Найбільшим здобутком Тичининої поезії воєнних часів
стала поема «Похорон друга», написана пізньої осені 1942 року, у найбільш
напружені тижні історичної битви на Волзі. У складній боротьбі думок та емоцій,
поданих як музичні теми, звучить ідея безсмертя народу, віри в його перемогу.
У 1943 році поет був поранений. Під час нальоту
німецької авіації під Харковом бомба влучила в машину, в якій знаходився поет.
Від вибуху машина перекинулася, й Тичина зламав ногу. Відкритий перелом
довелося оперувати, й під наркозом у лікарні поет несподівано почав віршувати.
Хірург, знаючи, хто в нього на операційному столі, наказав медсестрі записати
почуте. Так народилася одна з його найкращих поезій «Я утверждаюсь».
Після війни Тичина перебував на високих посадах
міністра освіти, депутата Верховної Ради УРСР та СРСР. Був головою Верховної
Ради України.
Його двічі висували на Нобелівську премію, і щоразу
з-за кордону: вперше — Асоціація англійських учителів (Великобританія), вдруге
— Гарвардський університет (США). З Радянського Союзу йшли лише відмови: Тичина
знав, що з ним станеться, якщо погодиться на розгляд його кандидатури.
Партія пильно слідкувала за хворим на цукровий
діабет, уже літнім і безпомічним поетом. За пів року до смерті Тичина став
Героєм Соціалістичної Праці. А ще мав 5 орденів Леніна та 2 ордени Трудового
Червоного Прапора. Численні збірки поета виходили і в повоєнні роки, хоча жодна
з них уже не набула такого широкого звучання. Він ще пробував завершити
поему-симфонію «Сковорода», у якій прагнув показати цілу епоху, зображену в
різноманітних художніх ключах: реалістичному, символічному, гостро гротескному,
фантастичному.
Поет не повірив у хрущовську десталінізацію і,
лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне
відродження 50-х — початку 60-х років, навіть виступив з осудом шістдесятників.
Крім оригінальних поезій, у спадщині Тичини —
численні переклади (О. Пушкін, О. Блок, М. Тихонов, М. Ушаков,
Я. Купала, Я. Колас, «Давид Сасунський». О. Ованесян, О. Туманян, А. Акопян та ін.). Помітне місце в цій спадщині посідають також
публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії
великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю,
нотую» і досить об’ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання
1981 р. «З щоденникових записів» та ін.).
У кінці життя поет все частіше почав приходити до
висновку, що змарнував свій талант, не зумів вповні відбутися в літературі. Він
зізнався словацькому літераторові Мікулашу Неврлому: «Він єдиний (Євген
Маланюк) мене розумів, він єдиний сказав мені правду… Усі інші мені брехали.
Так воно й сталося… Від кларнета мого пофарбована дудка осталась… Всі мені
брехали, а він один сказав мені правду».
Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р. Похований митець
на Байковому кладовищі в Києві.
Творчість В. Винниченка в загальноєвропейському контексті
В.Винниченко — талановитий майстер слова. У його творчому доробку — понад 100 оповідань, п'єс, сценаріїв, статей, памфлетів, 14 закінчених романів. У своїх творах він підіймав важливі філософські питання — про сенс життя, щастя, чесність перед собою. У 20-х р. ХХ століття про письменника і його талановиті твори заговорили за кордоном. Німецькою перекладено такі п'єси, як „Брехня”, „Чорна Пантера і Білий Медвідь”, „Закон”, „Гріх”, з успіхом вони йдуть на сценах європейських країн. А п'єса „Чорна Пантера і Білий Медвідь” була навіть у 1922 році екранізована в Німеччині.
Письменник збагатив і розвинув кращі здобутки літератури української і став на засади принципово нової літературної тенденції. Таким чином йому вдалося подолати межі національного і здобути статус загальнолюдського.
2. Доповніть прочитаний текст власними роздумами про творчість В.Винниченка, використовуючи метод "ПРЕС".
Що ви знаєте про п'єсу „Чорна Пантера і Білий Медвідь”, яка була в 1922 році екранізована в Німеччині?
Винниченко — художник
Малювати Винниченко почав ще з молодих років. Але в часи, коли він активно займався революційною боротьбою, було не до цього. Хоча і тоді, як згадував пізніше, „бавився” в малярство „з пристрастю до безрозсудства”. Починаючи з 1921 року й до останніх днів Винниченко серйозно віддається улюбленій справі. Поштовхом до малярства було багато причин, в тому числі і туга за Вітчизною, про що свідчать його українські пейзажі написані по пам'яті. Акварелі та олійні пейзажі, портрети, натюрморти й графічні композиції експонувалися свого часу у Франції, їх високо оцінили видатні мистецтвознавці, художники — сучасники Винниченка. М. Келлер відзначає, що його пейзажі, квіти, інтер'єри „пройняті світлом і неначе прозорі; його червоні та жовті тони мають безліч відтінків і заглиблюються та збагачуються контрастовими плямами рідких, темних тонів; Винниченко закоханий у фарби. Він бавиться ними, як дорогоцінним камінням...”
У картинах Винниченка передані важливі відтінки його душі. В імпресіоністичному стилі виконана його композиція „Вітер містраль”, яка нагадує українську стихію. Свіжим чистим мазком художник відтворив картини півдня — „Пляж на півдні”, „Затока в Пуелі”, „Сніговий пейзаж”. Французькі пейзажі митця дихають спокоєм, як на полотнах „Затока на морі” та „У листопаді над озером”.
Натюрморти Винниченка сповнені відвертої життєвої сили, яка передається завдяки інтенсивно насиченим кольорам. Наприклад, картина „Південні овочі” вражає потужною життєвою енергією, яка, здається, з полотна потрапляє прямо в душу глядача, наповнюючи її експресією та духовною силою. Винниченкове уміння писати натюрморти завжди відзначала критика.
У творчому доробку Винниченка-художника значне місце належить портретам, які він завжди створював на фоні пейзажу. Автопортрет, жіночі портрети, портрет дружини — глибокі в психологічному, людинознавчому плані.
Твори Винниченка експонувалися на виставках у галереях Парижа. Сенсаційною була його участь на виставці у Львові у грудні 1933 — січня 1934 років.
Довгий час картини В.Винниченка зберігалися в Нью-Йорку, і тільки у 2000 році за заповітом дружини митця, Розалії Винниченко, їх передали в Україну назавжди. Архів Колумбійського університету повернув 89 оригінальних робіт Винниченка-художника, виконаних олійними фарбами.
Знайдіть у вільних джерелах художні полотна В.Винниченка, розмістіть їх на дошці Падлет, укажіть їхні назви.
