Палітра авторського слова

Поетична збірка "Зі смаком кави"

"Солодка, мов мед". Поезія та проза

#Конкурс_СторіМейкер

Горденкова Анастасія Олександрівна

 

Справа всього життя

Щодня тридцять чи й сорок дзвінків. Хоч вдень, хоч вночі. Менше не буває. Одного дня взяла слухавку сто три рази. 

Тетяна Помацька – медсестра амбулаторії в селі Степанівка на Вінниччині. При ній завжди її робоча сумка. У сумці – знеболювальне, жарознижувальне й перев’язувальні матеріали.

Пандемія коронавірусу майже забрала у медсестри вихідні дні. Пацієнти щодня просять про допомогу. Навіть  в обідню перерву за кавою з колегою не можуть не говорити про роботу: хто захворів, хто як почувається, хто записався на щеплення. А колись, уперше почувши по телевізору про хворобу в Китаї та Італії, здавалося, що все не так серйозно. Аж поки вірус не прийшов  і до них у село.

Тетяна Помацька – вродлива жінка з сіро-блакитними очима та темно-русявим волоссям. Вона народилася в Степанівці. Після медичного коледжу повернулася працювати сюди ж.

У дитинстві мріяла стати лікарем. Коли хворіла бабуся, маленька Таня лікувала, приносила пігулки та піклувалася про неї. Образилася на  першу вчительку, яка в четвертому класі роздавала учням медалі з професіями. Декому таких не вистачило, тому вони отримали звичайні – «За щедрість та доброту». Саме така й дісталася Тетяні. Ще довго сердилася на вчительку, бо хотіла медаль із професією лікаря.

Навчаючись на першому курсі, Тетяна Миколаївна вийшла заміж. Цього ж року народила сина Владика – найбільшу радість, як вона сама його називає. Через шість років на світ з'явився Дениско, а ще через десять – Дмитрик. 

Сьогодні Влад має улюблену справу – займається ушу-саньда. Денис навчається в другому класі, має гарну пам'ять та вже мріє стати програмістом. Дмитрусь керує всіма. Це їхня втіха. 

Тетяна розповідає, що найменший хлопчик народився семимісячним, місяць був у реанімації. «Але завдяки молитвам, Богу та медицині він зміцнів і нині почувається чудово». Батьки, свекруха зі свекром допомагали, через що змогла повернутися на роботу, коли дитині було ще тільки вісім місяців. Безмежно цінує чоловіка Юрія, який у всьому її підтримує та допомагає, бо й сам раніше мав схожу роботу – працював у селі дільничним. Тому розуміє, що виклики можуть бути в будь-яку пору доби: і вдень, і вночі.

Дуже важким для неї був 2008  рік. Тоді в автокатастрофі  загинув старший брат Сергій, якому Тетяна багато чим завдячує.

Будучи вагітною, вона готувалася до іспитів. Думала взяти академвідпустку, бо ставало важче справлятися з навчанням. А тим паче вдома чекав молодий чоловік. Тоді саме брат прийшов до неї й сказав:

-                  Геть не думай покинути коледж! Ти повинна вивчитися, здобути цю освіту,  ти дуже потрібна людям!

І нині ці слова Сергія для Тетяни Миколаївни «неначе заповіт», бо вона знає, що має тут надважливу місію – віддати себе людям та медицині.

Працює Тетяна Миколаївна з лікарем Антоном Парнікозою, якого називає добрим і чуйним. Жителі так полюбили його, що коли він хотів звільнитися, бо два місяці не мав зарплатні під час входу села до нової громади, вони пішли на протест, зверталися до голови громади, аби видали зарплату й лікар міг залишитися. Тетяна вважає Антона Юрійовича своїм наставником. З ним вона вийшла на двобій з ковідом у селі.

Робочий день починається з прийому пацієнтів. Зранку їх завжди багато. Кожен зі своїми проблемами. Кому направлення виписати, кому аналізи здати, кому тиск виміряти. Після їдуть на виклики до людей. Тут лікар проводить обстеження. Медсестра робить хворому кардіограму, укол, слухає, виконує  маніпуляції, про які просить лікар. Коли повертаються до амбулаторії, уводять прізвища пацієнтів, яких відвідали, у медичну програму в комп'ютері. Якщо є відвідувачі, а їх з поширенням ковіду збільшилося в рази, то продовжують вести прийом.

Минулоріч хворіли на ковід навіть не сім'ями - вулицями. Телефонували й уночі, благали про допомогу. Бігла до хворих, убрана в захисний костюм. Кожному ставила крапельниці, міряла сатурацію.

Якось діти приїхали до батьків у село на свято. Мабуть, вони хворіли безсимптомно, бо не помічали, що в них ковід. Заразили бабусю, якій на той час було 83 роки. Тетяна Миколаївна запропонувала їй збиратися в лікарню, на що та відповіла, що там вона нікому не потрібна, і ніхто за нею не буде доглядати. Тому й залишилася вдома.

Увесь цей час до неї навідувалася Тетяна Миколаївна, спостерігала, лікувала. Але коли сатурація впала нижче вісімдесяти п'яти, медсестра не стала зволікати та викликала швидку. Уже в кареті швидкої допомоги кисень нестримно падав. Чекали найгіршого. Та, на щастя, бабусі стало краще. Минув рік. Тетяна Миколаївна прийшла до неї на виклик, але вже зовсім з інших питань – болі в суглобах. І кожного разу, коли жіночка зустрічається зі своєю рятівницею, то  не надякується їй.

Чи має плани на майбутнє? Щодо професії – то все задумане здійснилося. Місце роботи змінювати не хоче. «Тільки в селі, тільки для своїх людей, серед яких виросла, училася та жила. А ще завершити ремонт у будинку, який зупинився через ковід, бо стало менше часу для домашнього господарства. Хотіла б поїхати зі сім'єю відпочити, вимкнути телефон». Але вона його, звісно, не вимкне. Це ж покликання.