Наголос в українській мові

 

Віддієслівні іменники середнього роду на -ання, у яких більше двох складів, мають наголос, як правило, на суфіксі	НавчАння, запитАння, зібрАння,  зрАння Але: уподОбання, облАднання, нЕхтування, бІгання
Двоскладові іменники на -ання, -яння наголошуються на останньому складі	ЗнаннЯ, спаннЯ
Відприкметникові іменники із суфіксом -ин(а) в однині зі значенням місця, простору, території та абстрактних понять мають наголос на закінченні:	величинА, височинА, глибинА, низинА, новинА, старовинА   Але:горОдина
Запозичені слова з -метр наголо­шуються однаково, але у вимірю­вальних приладах наголос падає на другий склад	СантимЕтр, децимЕтр, кіломЕтр; Але: барОметр, тонОметр, динамОметр
У більшості складних іменників наголошується сполучний голосний	ЛітОпис, чорнОзем, чорнОслив, життЄпис, хронОграф, фенОмен Але: блАговіст, листопАд, шляхопровІд
Наголос у багатьох іменниках жіночого роду із суфіксом -к (а) у множині переходить на закінчення	КнИжка – книжкИ, рІчка – річкИ
У двоскладових іменниках наголошується префікс роз-	РОздум, рОзбрат, рОзпад
В іменниках із префіксами ви-, при-, по-, пере- наголос падає на префікс	ВИняток, вИпадок Але: вимОва, видавнИцтво, ПрИятель, прИязнь, прИчіп, прИморозок Але:приЇзд, прихІд ПОзначка, пОсмішка ПерЕкис, перЕпад, перЕпис Але:перелЯк
Запозичені слова одного типу утворення однаково наголошуються: -ист, -іст, -їст; -лог	РадИст, дозиметрИст, оптимІст, атеЇст, діалОг, монолОг, каталОг, некролОг
Числівники другого десятка мають наголос на складі -на	ОдинАдцять, чотирнАдцять
Числівники с другою частиною -десят, мають наголос на складі -сят	ШістдесЯт, вісімдесЯт
Більшість двоскладових прикметників має наголос на закінченні:	гіркИй, тонкИй, новИй, тіснИй, вузькИй,  старИй, швидкИй, низькИй, вузькИй, близькИй, легкИй Але: тИхий, гАрний, дОбрий, зрУчний
У багатоскладових словах (переважно складних) ставиться, крім основного, побічний наголос:	АвтолюбИтель, багАтостраждАльний,  АгротЕхніка, тЕрмоЯдерний, трАвосУміш.
Завжди наголошеним є зменшувально-пестливий суфікс -еньк-	гарнЕнький, добрЕнький, легЕнький, малЕнький, тонЕнький, чорнЕнький.
Значна кількість прикметників має подвійний наголос	веснЯний і веснянИй, світАнковий і світанкОвий, повІтряний і повітрЯний,Ясний і яснИй, увІгнутий і увігнУтий, кремЕзний і кремезнИй, малИновий і малинОвий (колір).
Багатоскладові прикметники, утворені від іменників іншомовного походження, переважно мають наголос на тому складі, що й твірні іменники	Атомний, гІпсовий, машИнний Але:фантастИчний, цукрОвий, цегеЕльний).
Більшість займенників мають наголос на закінченні	менЕ, тебЕ, себЕ, менІ, тобІ, собІ, цьогО, тоО, цьомУ, томУ
Якщо при займеннику є прийменник, то наголошується перший склад	до тОго, до цьОго, при тОму, при цьОму, біля мЕне, біля теЕбе, біля сеЕбе, біля ньОго, за мЕне, за тЕбе, за сЕбе, за ньОго.
У першій особі однини теперішнього й майбутнього часу в дієсловах наголошують переважно закінчення	роблЮ — зроблЮ, люблЮ — полюблЮ, кажУ — скажУ, пишУ — напишУ, несУ — віднесУ, бережУ—збережУ, ведУ — приведУ
	Винятків та́ко́ж досить багато: рАджу — порАджу, співАю — заспівАю, читАю — прочитАю, мОжу — змОжу.
У другій і третій особах однини теперішнього й майбутнього часу наголос у дієсловах падає переважно на основу	рОбиш — зрОбиш; лЮбиш — полЮбиш; кАжеш — скАжеш, кАже — скАже; пИшеш — напИшеш, пИше — напИше; рАдиш — порАдиш; співАєш — заспівАєш, співАє — заспівАє.
	Але:бережЕш — збережЕш, бережЕ — збережЕ; ведЕш — приведЕш, ведЕ — приведЕ
Двоскладові дієслова в інфінітиві (і всі похідні від них) мають наголос на останньому складі:	нестИ — принестИ, віднестИ, занестИ, пронестИ, внестИ, піднестИ, вестИ — відвестИ, довестИ, везтИ
Дієслова минулого часу однини жіночого роду мають наголос переважно на закінченні:	взялА, знайшлА, велА—завелА—підвелА, далА — віддалА — продалА, Але:співАла — заспівАла, малювАла — намалювАла, робИла — зробИла.
У другій особі множини наказового способу наголос переважно падає на закінчення (закінчуються переважно на  -іть):	говорІть, ідІть, робІть, зробІть, кажІть, скажІть, пишІть, напишІть, творІть, створІть,
	Але:малю́йте, буду́йте, читАйте, вставАйте, спіймАйте (закінчуються переважно на -те).
У дієсловах доконаного виду з префіксом ви- наголос падає переважно на префікс	вИйти, вИпити, вИписати, вИкликати, вИскочити, вИховати, вИнайти, вИзнати.
У дієсловах недоконаного виду з префіксом ви- наголос падає переважно на основу	вихОдити, випивАти, випИсувати, викликАти, вискАкувати, вихОвувати, винахОдити, визнавАти.
У дієслівних закінченнях  -емо, -имо, -ете,  -ите наголошуємо останній склад	несемО, несетЕ , ідемО, ідетЕ Але:пІдемо, пІдете, бУдемо, гуркОчемо, залИшите.
Запозичені слова зберігають наголос мови-джерела	мЕнеджер, мАркетинг; бюлетЕнь, жалюзІ, партЕр, лУпа; фОльга, фОрзац; лАте, піцЕрія, травестІя; де-Юре, експЕрт, індУстрія, квартАл; симетрІя, асиметрІя, діалОг, єретИк, псевдонІм, фенОмен; піалА.

10 клас. Укр.літ. Іван Карпенко-Карий

 

 Батьківщина І. Карпенка-Карого, його батьки.

Народився майбутній драматург 17 вересня 1845 року в селі Арсенівці поблизу Єлисаветграда (нині Кропивницький) у родин управителя поміщицького маєтку. Мати походила з давнього козацького роду. Євдокія Садовська була кріпачкою, викупленою на волю своїм чоловіком. Підростаючи, вразливий хлопчик все більше відчував жорстокість кріпацького побуту, в якому насильство, знущання були звичайним явищем. Плач і стогін замучених панщиною кріпаків боляче вражали дитяче серце. На характер і світовідчуття майбутнього драматурга помітно впливала атмосфера родинного порозуміння, душевної теплоти і поетичності, яка, незважаючи на матеріальні нестатки, панувала в сім’ї Тобілевичів.

Карпо Адамович і Євдокія Зіновіївна (батьки) були людьми щедрої поетичної вдачі. В їхній родині особливо шанували Шевченкове слово і народну пісню, тому й люди горнулися до цієї сім’ї. В довгі осінні вечори до Тобілевичів сходились жінки і дівчата прясти. За роботою співали, розповідали цікаві бувальщини. Під впливом цих розповідей і різ майбутній письменник

 Роки навчання

Початкової грамоти І. Тобілевич навчився, як тоді водилося, у дяка, а продовжував освіту у Бобринецькому повітовому училищі. Навчання хлопцеві давалося легко, і закінчив він трьохкласне училище в числі найкращих учнів,

Служба в урядових установах

Коли Іванові було 14 років, батько влаштував його на посаду писаря у станового пристава в містечку Мала Виска. Пізніше Іван Тобілевич працював у Бобринці канцеляристом у міській управі, а потім у повітовому суді. До установи, де служив Тобілевич, звертались зі скаргами багато людей. Іван Карпович був свідком того, як чиновники — бюрократи і хабарники — підтримували експлуататорів. Ці спостереження письменник потім широко використовував, створюючи свої п’єси.

Любов до театру

У дружній сім’ї Тобілевичів діти вчились не тільки розуміти і цінувати народне мистецтво, а й любити труд, шанувати людей праці. Не випадково ця сім’я дала українській культурі чотирьох видатних артистів — корифеїв українського театру: Івана, Миколу, Панаса і Марію Тобілевичів. Щоб побувати на виставах у Єлисаветграді,  він пішки ходив туди з Бобринця за п’ятдесят кілометрів. У Єлисаветграді був заснований театральний гурток. В його роботі активну участь брали М. Кропивницький та І. Тобілевич. Улюбленим твором артистів і глядачів була п’єса «Назар Стодоля» Т. Шевченка, у якій автор розкрив суперечності між багатими і бідними козаками в XVII ст. У цій п’єсі Іван Карпович грав Назара, а його дружина — Галю. На знак любові до творчості Шевченка подружжя дало своїм дітям імена героїв п’єси — Назара і Галі. Ім’я одного з головних персонажів п’єси «Назар Стодоля» — Карого Тобілевич узяв собі за псевдонім. З великим успіхом театральний гурток ставив п’єсу І. П. Котляревського «Наталка Полтавка». Вистави за участю корифеїв театру М. Кропивницького, М. Заньковецької, братів Тобілевичів піднесли український театр на небувалу височінь. Прославлених артистів захоплено вітали Київ і Мінськ, Одеса і Кронштадт, Петербург і Тбілісі.

 

 Під наглядом поліції

Царські жандарми переслідували учасників гуртка. В 1883 році Івана Карповича за розпорядженням міністра внутрішніх справ звільнили з роботи в поліцейському управлінні і він вступає в трупу (колектив акторів) М. Старицького, де працює під псевдонімом Карпенка-Карого. Діячаму країнського театру доводилось тоді працювати в тяжких умовах, постійно зазнаючи утисків від царського уряду і його цензури. Театр не мав постійного місця і мандрував країною. Тобілевич писав п’єси для українського театру і брав активну участь у виставах як актор. Під час гастролей у Ростові на початку 1884 року в театрі з’явився жандарм і повідомив, що Карпенку-Карому забороняється далі перебувати у цьому місті і не дозволяється повернутись в Україну. Отже, заслання... І довелось письменникові три довгі роки прожити у вигнанні в Новочеркаську на Дону, де він працював ковалем, палітурником тощо. Митець тяжко переживав відірваність від театру, від культурного життя, відрідного народу.

Ще два роки під наглядом поліції Карпенко-Карий прожив на хуторі Надія неподалік Єлисаветграда. Обробляв своє поле, вивчав життя селян. Колишні знайомі чиновники, пани з погордою відверталися від Івана Карповича. Проте селяни шанували Тобілевича, бо він кому добрим словом давав пораду, а кому й грошима допоміг у скруті.

 Останні роки життя, смерть І. Карпенка-Карого

Нарешті знято поліцейський нагляд. Іван Карпович знову серед близьких людей, серед артистів, зайнятий улюбленою справою. Його талант драматурга й актора тепер був цілком відданий народові. Один за одним з’являлись на сцені й чарували публіку герої п’єс Карпенка-Карого в його ж майстерному виконанні: Мірошник («Наймичка»), Бондар («Бондарівна»), Калитка («Сто тисяч»), Пузир («Хазяїн») та ін. З бурхливого театрального життя щоліта повертався Карпенко-Карий на хутір Надія відпочивати. Тут написав він драми. Свідомістю високого обов’язку перед своїм народом і його культурою булла позначена вся драматургічна й артистична діяльність Карпенка-Карого. Ось чому давній друг письменника М. Л. Кропивницький у нарисі «Спогади про Бобринець і бобринчан» писав: «Заслуги Івана Карповича перед українським театром великі... він зоставив по собі слід, котрий не заросте і не затерніє, поки живее Україна».

В останні роки Карпенко-Карий усе частіше скаржився на здоров’я. Намагаючись урятувати брата, Панас Саксаганський  улаштував поїздку до Берліна для лікування. Після обстеження лікарі винесли страшний вердикт: хвороба (рак селезінки) невиліковна.

Помер Карпенко-Карий 2 вересня 1907 року. Його тіло перевезли в Україну й поховали поруч із батьком на цвинтарі в селі Карлюжині на Херсонщині (теперКіровоградська область) неподалік від хутора Надія.

У 1870 році Іван одружився з дворянкою Надією Тарковською. У передмісті Єлисаветграда подружжя придбало садибу. Саме тут народилися діти. На гроші з посагу дружини Тобілевич заснував хутір: збудував велику хату, стайню, різні господарські приміщення. На жаль, не судилося долею довге життя дружині: вона передчасно померла від сухот, а згодом родина зазнала й другого удару – померла найстарша дочка Галя. На честь своєї дружини Тобілевич назвав цей хутір Надія. У наші дні це відомий історико-культурний заповідник і мальовниче, казкове місце.

Жанрова різноманітність творів

          І.Карпенко-Карий писав на різноманітні теми, використовуючи й різні жанри драматичних творів.

          З-під його пера виходить прозовий твір «Новобранець», перша драма «Чабан», яка пізніше дістала назву «Бурлака», написана  1883 року.

          В умовах гласного нагляду поліції, обшуків і допитів драматург написав п’єси «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля».

Усього з-під пера драматурга вийшло 18 п’єс.

Написав: трагікомедії («Сто тисяч» (1890)), «Мартин Боруля»), сатиричну комедію («Хазяїн» (1900)), соціально-психологічну драму («Безталанна» (1884)), соціальні комедії («Суєта», «Житейське море») та ін.

Незважаючи на перешкоди (через Емський указ 1878 р., що писати про історичне минуле, таке багате на теми й цікаве для читача, заборонено), Карпенко-Карий усе ж таки звернувся до історичної тематики: п’єси «Бондарівна» (1884), «Мазепа» (1893, досі не опублікована: рукописний оригінал знаходиться в Петербурзі), «Паливода ХVІІІ століття» (1893), «Гандзя» (1902).

Вершинним твором І.Карпенка-Карого на історичну тематику вважається трагедія («Сава Чалий» (1899)).